субота, 3 грудня 2016 р.

Переклад оповідання "Акри її пасторальних галявин" Майка Аллена

АКРИ ЇЇ ПАСТОРАЛЬНИХ ГАЛЯВИН
Майк Аллен

Лінда бере струк кукурудзи, визирає з вікна саме в момент, коли фільтроване крізь хмари сонячне світло починає рясніти дрібним дощем.
– О, дідько знов б’є свою дружину. – каже вона. – Нашій Меґан би це сподобалось. Сподіваюсь, вона скоро одужає.
– Так, скоро. – одповідає Дельмар. Він каже це автоматично, як катехизму, запрограмовану відповідь. Наріст на обличчі дружини розрісся в добре окреслене щупальце завдовжки з чайну ложку, і подібно до ложки має на кінці товстий запалений набряк. Поліп огидно рухається в різні боки, немов нюхаючи повітря. Лінда, здається, ніяк не помічає свого неоковирного новоутворення.
Делмар підходить до плити, на якій він поклав накалятись лезом на вогні великий м’ясний ніж з дерев’яною рукояткою. Наразі лезо роз’ятрилося до червоного, відтак Делмар бере ніж в руку.
– Пробач, люба, не ворушися хвильку, будь ласка.

Те, що Делмар робить в наступну мить, він робить з обличчям батька цистофіброзної доньки, якому щодня доводиться підвішувати її за ноги та бити, аби змогла дихати бодай ще один день. Лінда завмирає, заплющує очі, і навіть майже уся якось зіплющується. Коли операцію завершено, на щоці в неї залишається безкровна пляма, немов зріз сосиски, але ця пляма через лічені секунди затягується новою шкірою, рожевою та здоровою. Лінда, як ні в чому, знов бере свій струк кукурудзи і починає гризти.
Чорний поліп ковряжиться в руці Делмара, а потім марудно дзижчить, як Дельмар кидає його в каструлю з окропом, і хутко накриває кришкою, поки той не вистрибнув. Дельмар знає, що головне – не дати потворі заговорити із собою. Звідки він про це знає, наразі не ясно; це наче хтось нашіптує йому на вухо: не можна, не можна, не можна, але в кімнаті окрім його самого та Лінди більш нікого немає.
Надворі дощ вщухає, ландшафт світлішає, хоч хмари й зостаються сірими, як завше.
– Сонечко, – озивається Лінда. – Можеш подати мені масло?
– Усе що захочеш. – каже він, міцно притискаючи кришку каструлі. – Одну хвильку, почекай хвилечку. – Він споглядає на неї скоса. – Ти ж не забувай, хто тебе найбільше любить.
Вона широко посміхається, схилившись до поріділих наїдків на тарілці.
– Та я й не забуваю, ніколи.

***

Після сніданку, без жодної тривоги на душі він йде на город. І хоча хмари суцільною стелею затуляють небо, світло, дбайливо зігріваючи дельмарову землю, лагідно торкається його обличчя. Більшість землі відведено під пасовисько – він полюбляє жартувати, що арендує землю в самих коней – але пів-акру все одно тримає під рілля, на яке скотина не заступає, згідно прадавніх тваринно-людських поконів. Йому навіть паркан не довелося зводити.

Він уявляє, як провів цілий день, потогонний та спеклий, збираючи в’їдливих жуків з картопляного листя, висмикуючи бур’яни поміж бобового стебла, збирав найстигліші струки кукурудзи. Як легко йому тепер вдається працювати, і вести такий уклад життя, про який колись лише знав з напів-підслуханих теревенів одвічно набурмосеного батька. Тато все більше бубонів собі під носа, ніж розказував – довго, без конкретного змісту, як стривожений собака. Впокой, боже, його душу.

Тепер Дельмар розуміє, що батько був таки правий, як казав, що для такої роботи Делмар як народжений.

Дельмар уже ледь пригадує плин власного життя до того, як він перевіз Лінду і Меґан сюди.

Рядки кукурудзи височіють на краю однієї з ділянок, що подалік від хати. Він дійде до неї аж напослідок. Ділянка прямокутна, і Дельмара починає терезати неспокій, по спині повзе колюче чуття – црок, црок, як оса, що причепилася і цапає лапками по голій шкірі. Тільки не ззовні, а зсередини.
Тут він згадує вигляд чорного поліпа, що ворушився на обличчі дружини. Він згадує її плоть, коли він його різав: губчаста, піддатлива, безкровна. Дельмар згинається від того, як марудить йому нутро, але знов чує голос, який м’яко та пружно жує його палець, наче коров’ячим язиком, та заспокоюює його у вухо словами, Не думай про це, не дозволяй собі думати про це.
Калатається серце, але він знову випрямляється.

Колюча тривога зникла.  Він робить глибокий вдох, очима споглядаючи красу довкола, зелені трав’яні схили, родючий сад, який бучно цвіте завдяки його роботі. Нею можна пишатися. Але йому все одно неспокійно.
За кукурудзою простягається довга смуга пасовиська, на яку тварини майже не заходять. А от за тою довгою смугою починається сіра завіса туману. Делмар нічого про неї не думає – стіна туману завше була там, висіла товстою завісою, сягаючи аж до неба, де зливається з низькими хмарами.
Але увагу Делмара привертає спалах світла на пасовиську: оранжевий, він жевріє, як вугілля в грубці. Мо щось загорілося від сонця? Та ні. Щось знову штрикає Делмара в жівоті, один раз, гостро, потім вщухає.
Його чоботі м’яко шурхотять крізь траву.
Наскільки він пригадує, на цій ділянці пасовиська завше було одне проблемне місцечко, така собі почорніла пляма, рівнесеньке коло розміром з каналізаційну люку, на якому геть нічо не росте. Це блискавка вдарила, завше підказує Делмарові внутрішній голос, коли він підходить близько. Це нічого особливого. Забути.
Але тут наразі ця вигоріла пляма на землі знов пожевріла.

Делмар підходить ближче, і бачить, що пляма ожила, в ній звивисті лінії пульсують жовтявим світлом. Лінії танцюють, утворюють схеми, і деякі з них він впізнає, хоча в умі цегляна стіна змурована між тим, щоб впізнати та зрозуміти. Ці схеми пульсують особливим ритмом, в них нуртує нутряне світло.

З боку стіни туману лине плач.
Делмарові знов робиться колюче відчуття на шкірі. Попри те, що голос шепоче йому, Не йди, не ходи, стій відти подалі.. – він робить крок в бік туманної завіси.
“Хто там є?” – хоче він крикнути, але звук ледве видобувається з горлянки.
З туману долинає зітхання і плач. Це без сумніву плаче чоловік, яка невимовна скрута в його схлипуваннях.
Делмар блідіє. Він уже багато місяців не чув людського голосу за межами свого будинку. Тут же нікого немає, окрім нього, окрім його дружини та доньки; вони в безпеці від решти світу, як цього він завше хотів. Злість та спантеличеність копирсаються в ньому як колючі кузьки.
А ще гірше те, що Делмар гадає, ніби голос цей йому взагалі знайомий, але хто це, ніяк не пригадує. Плач чоловіка стає гучнішим. Це звук від людини, повністю розбитої суцільним горем; як батько, який знайшов тіло сина в багажнику.
Делмар робить крок до сірої стіни.
– Йди звідси. –  каже він, вже гучніше, але все ще слабко. – Тут чуже подвір’я. Йди звідки прийшов.
Чоловік за туманом починає кричати. Це крик, вирваний з самого живота, наче його розпорує щось зсередини, щось дрібне, гостре, наче риючи живіт. Делмар вже чув цю аґонію чоловіка, він підозрює, що той волає від тортур душевних, ще більш жорстких, ніж фізични. Делмар затуляє вуха, бо він вже майже в змозі розібрати слова, що їх викрикує чоловік. Він затуляє вуха і відступає –
Ні, ні, ні!  Сичить голос йому у вухо.
Він дивиться вниз. Він майже вступив в почорніле коло, яке наразі вже не горить, і не жевріє. Його сіпає трем. Невідомо звідки, але він знає, що мусить ніколи не ступати в це коло. Ніколи не перетинати його межі.
Крики в тумані вщухають. Дельмар не має жодного бажання взнати, хто се був, і чий голос волав крізь туман. Ще менше він має бажання знати, чому цей туман завше висить на місці, чому небо весь час затягнуте мрякою.
Іди до своєї сім’ї. Люби їх. Хай вони тебе люблять.
І він повертається назад до саду, без жодної тривоги на душі. Поки світло надворі не почало згасати, він збирає повний великий дерев’яний кошик свіжозібраних струків кукурудзи. Він їх почистить, аби Лінда могла позрізати корішки і зробити закрутку. Вони це люблять робити спільно, не кажучи ані слова, спілкуючись лише усмішками. Вони це зроблять завтра. Він вже з нетерпінням чекає цього.

***

Але навіть в хаті його марудить іще гірше. Серце ніяк не заспокоїться. Розум ніяк не замоквне.
Вечеря проходить достатньо стерпно, завдяки двом товстим стейкам, які він поставив розморожуватись ще рано вранці. Поки масна їжа приколисала матінку на вечірню дрімоту, він навіть трохи розмовляє з Меган. Лінда набрякає в солодкому коматозі на своєму боці дивана, в той час як він сидить на іншому боці, і слухає, як тоненьким, солодким голосом його донька виспівує абетку, або промовляє беззмістовні склади під незмінну музику циркового лунапарку, і відчуває, як свідомість мліє і відпливає геть.
Електричний гул супроводжується постійним, ритмовим клацанням. Деяку хвильку він намагається зрозуміти, звідки ці звуки: наче автомат без набоїв, це клацає домашній проектор кінострічок. Дельмар не чув того звуку зі свого дня народження, коли йому виповнилося дванадцять, і тато видобув сю напозір допотопну машину, і змусив Дельмара червоніти перед шкільними друзяками, як всі разом дивилися на те, як домашній собака намотував шкіряну прив’язь на дельмарові товстуваті ноги.
Тепер дельмарів тато теж сидить тут, зкоцюрблений на іншому боці дивану. Голову на шії, побитій раковими набряками, він лихо повертає в твій бік. Ти мене просив відкопати це, сюрчить тато голосом крізь хірургічну дірку в горлянці.  Тепер не скигли мені тут. Віднині це твій хрест.
Промінь від гучного, але невидимого проектора жевріє на тлі стіни з туману, яка приховує від ока іншу частину кімнати. В кадрі скривленої туманом проекції здригається обличчя Меґан, в обрамку чорного, як у мами, волосся. Чорно-біла світлина, в ній яркі зелені глаза стали вогкими, сірими. Він впізнав її піжаму в одноріжках.
Кремезна волосиста ручища влазить в кадр, хапає Меґан за руку. Вона вибалушує очі, кривить обличчя. Дельмар відчуває лоскотливе поколювання, коли величезна рука обертається долонею догори, а друга рука – права – всаджує м’ясницький ніж в її лікоть, надрізаючи довгу чорну цівку.
Все це відбувається без звуку, окрім торохкотіння кінопроектора, але як рот Меґан розчахуєтся у воплі, її голос ріже простір гучно, пронизливо і абсолютно реально.
Дельмар рвучко прокидається. Лінда поруч із ним на дивані, все ще в післяобідньому коматозі. Меґан знову кричить, десь у глибині дому. Лінда аніворушиться.
Дельмар не може зрушити себе з місця, паралізований кишкокрутним вихором дізорієнтації. Він не пригадує взагалі часів, коли чув би голос Меґан без Лінди поруч, і він знає, що з цією обставиною щось негаразд, щось зовсім збочене, і той голос, що захищає його, те ж саме каже; каже, що не може Дельмар чути її голос, тут, зараз. Але нагорі (бо вона ж має бути нагорі) Меґан знову волає: “Та-а-а-тоооо!”
Галас настільки різкий і насичений біллю, наче вона впала на дошку із вбитими цвяхами.
Він біжить по сходах нагору. Донька знову кричить, голос голками врізається йому у вуха. Коли він добігає до дверей її кімнати, голосіння вже мало нагадує людські вигуки.
Але він вибиває двері навстіж, і її там немає. Там взагалі нічого немає, навіть меблів. Кімната порожня.
Меґан знову волає, тепер уже знизу.
Голос в його вусі шепоче, це виходить з-під контролю. Потрібно знайти книгу. Знайди її мерщій.
Дельмар не розуміє, чого хоче цей голос. Або ж щось у самому Дельмарові не хоче цього розуміти.
При наступному воплеві Меґан він щодуху шугає сходами донизу, і зупиняється напівдорозі.
На дивані в кімнаті Лінди куйовдиться чудовище: чорне з масляно-блідавими розводами, кубло верьовчастого черва. Зойки, які він чує, долинають десь із центру цього кубла. Черво зістрибує на підлогу, гамселячи наосліп огидними тремтячими тендрілами, перекидаючи торшери, лампи, трощить столи і телевізор.
Книжку, шипить голос йому у вухо. На цей раз він розуміє, і знає, що краще скоритись.
Він стрімко біжить крізь кімнату, в кінець коридору до комори, але одна з чорних верьовок затяглася на його нозі, відтак кубло швидко беркицьнуло його на підлогу і накрило свою масою, волаючи голосом Меґан, вичавлюючи пронизливі звуки, що майже скидаються на слова.
Голіруч Дельмар розриває один за одним пружні кабелі чорної плоті, що ковзають йому по шкірі, але на місце кожної тендріли, яку він рве, неначе виростають дві нові, ляскають його по ліктях, ляжках та по животі, намагаючись причавити намертво до підлоги. Потвора кричить, але тепер голосом Лінди. Гладка, як зміюка, смуга пульсуючого м’язу обплітає його шію і зачинає стискатись.
Але Дельмар сильніший. Він рвучко підводиться на коліна, рве безкосні кінцівки прямо у коренів, і жбурляє червиве кубло через кімнату.
Лінда волає, кричить, стогне.
Дельмар повертається з комори з великою книгою, шкіряна обкладинка якої вже крихка від часу, а сторінки самі гортаються, поки він її тримає відкритою. Символи, виведені чорно-коричневим чорнилом незрозумілі Дельмарові, хоча вони випромінюють разячу неправильність, від якої йому паморочиться в голові. Якщо ці чорнильні написи є словами, Дельмар не знає, що вони означають – але водночас знає. Наче хтось інший всередині користається його очима, щоб бачити, ротом, щоб говорити, знає чітко ритм цих слів та паузи між ними. Як тільки він промовляє слова з книги, волаюча чорна потвора почина пінитись, сіпатись, подовжуватись, утовщуватись, колір її світлішає. Дельмарові мутиться в очах від сліз, і він не розуміє звідки вони взялися, так само як не розуміє закляття, яке читає.
Голос Дельмара підвищується в крещендо, і простір довкола нього здригається хвилями, які начебто не сприймаються оком, але нутром він відчуває їх. Хвиля починається в тому місці, де він стоїть, і розпливається крізь кімнату, охоплює весь дім та обійстя, і Дельмар знає, що сила, закладена в цій невидимій хвилі, виправляє все. Так каже йому голос.
Чорна потвора зникла. Тепер є тільки Лінда, що мирно спочиває на фотелі, і ледь помітний ритм її дихання – це єдине що рухається в хаті. Меґан ніде не видно, але голос підказує, що через це не слід непокоїтись. Хоч він не бачить свою доньку, якщо він спитає, вона завше відповість, і він знов буде знати, що вона його любить.
Лінда обм’якла, як купа соломи, але Дельмар достатньо сильний, щоби підняти її та віднести на ліжко.

***

Від читання книжки його усяк раз страшно марудить – від ледве пригадує, як йому вже доводилося робити це раніше – але тепер все нормалізувалося. На небі за вікном немає зірок; втім, темряви теж немає. Так само, як вдень, його маєток опромінює невидиме сонце, а вночі ллє своє світло невидима луна. Він розрізняє тіні власних коней, вони стоять тихо на прямих ногах; напевно, сплять.
Він лягає в ліжко, поруч із своєю по-відьомськи вродливою жінкою, і кладе голову на подушки.
Ось він знову сидить на фотелі, за спиною гуркоче кінопроектор. Меґан сидить поруч, бовтаючи ногами, які майже не дістають до підлоги. Я знов попросила дідуся дістати старе кіно, каже вона. Ми вже так давно його не дивилися.
Кінострічка знов розмотується і ліхтар випромінює на стіну туману її зернисте чорно-біле нутро. Відзняте нагадує приховану з’омку, наче знімали з кута десь під стелею. З цієї високої точки безтілесний споглядач упіймав в об’єктив просторну кімнату з стінами із шлакоблоків, ковдрою та іншими предметами – в основному пластмасовими іграшками; ось ігровий будиночок, коник, крутилка з дитячим сидінням – всі предмети відсунуті до найдальшої стіни, аби оголити цементну підлогу. Чоловік тримає книгу, кремезний, товстий том. Високо, на найдальшій стіні пророблено віконце: отже, це кімната у підвалі. Віконце якраз трохи виходить з чіткого фокусу камери. Там, за заплямованим склом, в хаотичній бездурі муляють в ливкому тлі рухомі тіні. Інколи це тло ятрять сліпучі спалахи. А іноді віно впадає в темну мряку.
Тремтячими руками чоловік креслить щось на підлозі. Плівка в проекторі прискорюється іноді, наче заснята була в уповільненому русі, і тим прискорює весь хаос, що видно крізь віконце під стелею. Чоловік щойно завершив креслити на підлозі велике коло, розписане уздовж всієї лінії знаками, від яких голова болить і паморочиться. Коло окреслює чоловіка, жінку та дитину.
"У тебе завжди добре виходило креслення, коли ти працював у школі." - каже Меган поруч із ним.
"В універсітеті." - рефлекторно поправляє він.
Меган всміхається. "Пам'ятаю, як ти приходив додому, із тим альбомом, де дивні рисунки."
"То був планшет, донечко. Планшет, а не альбом."
"А ще ти казав, що зрисував їх з книжки, яку вивчав, але так і не дав мені на них подивитись. Ні разу."
Він наказав їй припинити говорити дурниці, і що він це робив задля її ж блага, але Меган на той момент вже зникла. Втім, Делмар тут не один: він дивиться на копію себе самого, із синцями на обличчі, порізом на щоці, одягнутий в оксфордську сорочку з сильно заплямованим комірцем, розірвану жилетку та стильні брюки, які уже теж сильно пошкоджені плямами. Він виглядає, наче вчений, який щойно втік з пащі самого Пекла. Він одягнений саме так, як чоловік з кіноплівки. Він і є той чоловік.
Я намагаюсь не давати тобі згадати, - каже цей новий чоловік.-  але ти пручаєшся. Якась частина тебе завжди опирається мені, і намагається усе пригадати. Коли пригадаєш, то зрозумієш, що краще це знову забути. Розуміння принесе божевілля.  Делмарові знайомий цей голос, голос іншої свідомості; він завше чує його шепіт в хвилини жахливого стресу.
Його свідомість-охоронець продовжує говорити, але Делмар вже не слухає, бо його відволікає інший голос, який бурмоче щось на вухо. Це знову Меган: він майже відчуває дотик її губ на шкірі. "Не слухай, тато. Він не може заборонити тобі знати."
Делмар дивиться на себе у фільмі, де він поспіхом намагається накреслити в центрі великого кола друге, менше коло, завбільшки з каналізаційний люк. Навіть у прискореній зйомці це страшно, неймовірно довгий процес, при цьому колотнеча і метушня за вікном стає дедалі шаленішою, і повністю незрозуміло, що там коїться. Подекуди мати на екрані (яка начебто є Ліндою, принаймні це мусить бути вона) ледве може втримати дічвинку всередині кола.
Поки Делмар передивляється кінопроекцію, його оточення згасає. Скоро вже нічого не зостається окрім проекції, що мерехтить в тумані, і голосу Меґан в його вухах.
“Мій милий тато. Не бійся, я тебе по прежньому люблю. Я все це розумію. Ти намагався скористатся злом, аби вчинити добро, добро для всіх, але тобі довелося стати злим, аби скористатися злом. Ти вчинив це, бо любив нас, і лише любов може бути доброю і злою водночас.”
Уповільнена зйомка вертається до нормальної швидкості. В чорно-білій світлині екрану Делмар та Лінда сперечаються.  Вона вдається до істерики, явно нажахана, бо жестикулює дедалі більш несамовито. Вони не помічають, як на їхньому тлі мале віконце дрижить. Темнішає воно. Химерне волосся повзе і проростає по рамі.
Голос змінюється ледь помітно, це усе ще голос дитини, але тепер більш дорослої, обтяженої знанням. “Те, що ти вчинив, було настільки могутнім, що ніколи, ніколи б не спрацювало без невинної крові. Я знаю, тато. Знаю.”
У кінострічці він починає кричати, викривлення його обличчя ґротескно чуже в цій тиші, і дружина штовхає доньку до нього. Він хапає її за руку, дістає ніж. Вони так само не помічають, як мале віконце прочиняється, лише на шпаринку, і волосяні тендріли, що просочувалися в кімнату, товстішають, подовжуються в чорні струмені, чорні верви. Щось велетенське просочується крізь прощілину уздовж скла, густо стікає по стіні, немов м’яка глина.
“Аби я була умніша, тато. Я б не лякалася так сильно.”
Світлина втрачає різкість, екран розділяється на безумні частини, праву і ліву, вони втрачають одночасність. В одній Делмар плаче і читає нелюдські молитви, тримаючи руку доньки понад малим колом; чорні креслення в колі оживають, жевріють, загоряються, коли на них спадають краплі крові. В іншій порції екрану рама віконця ся гне і ламає, крізь неї сочиться, торуючи собі шлях, ковзька маса товстого, волосянистого желе, вибухаючи букетами пащек як у підводних вугрів, з людськими очима без повік.
В кадрі знову погляд з кута, де безумна потороч падає на уламки і підстрибує – і наче наштовхується на невидиму стіну там, де намальоване коло. Цей бар’єр не відлякує тварюку, вона висить у повітрі, приліпившись до невидимої стіни як тарантула до зігнутого скла акваріуму, виплюнувши з черва, що кубовсається вузлами, десятки тендріл, охопивши ними невидиму межу. Потвора наче рий павуків з божевільної галюцінації.
Делмар відпустив руку своєї доньки. Він стоїть на коліні у самого кола, поруч із ним книга, волосся стирчить на його шії, поки він читає канти. І тут дівчинка бачить жаску абомінацію, що висить у повітрі. І вона кричить. І біжить. Геть із середини кола. Вона зникає з поля зору безтілесного споглядача, що знімає все це на цю страшну плівку десь з потолоки. І потвора блискавично кидається, мов павук, повзе, оминаючи невидимий бар’єр, і Лінда запізно намагається схопити доньку.
На фоні цих подій шепіт Меґан не стихає ані на мить.
“Хіба ти не хочеш знати, чому ми так тебе любимо? Бо ти такий же як і ми. Ти один із нас, а ми – частина тебе. Ми з’їли тебе, проковтнули. Ти зробив закляття і воно спрацювало, ти скористався магією моєї крові, чим змусив монстра повернутись в матусю і в мене, але ми все ще – потвора, і потвора все ще – в тобі, вона завжди була в тобі, змінюючи тебе зсередини, по клітині, повільно, бо твоє закляття не може врятувати тебе там, де ти настільки дрібний.”
Дрімотна камера безпристрасно фіксує все, що відбувається далі. Фонтан густої чорної рідини, що впорскується всередину кола. Відокремлена рука жінки, що падає на підлогу, нога падає в інше місце, червоподібні чорні кінцівки жадібно хапають цю здобич, зжираючи її цілком. Обличчя чоловіка перетворилося на маску жаху, але він не припиняє читати канти, навіть коли рухливе павутиння кінцівок проникає в його невидимий акваріум, просочившись в шпарину, яка утворилася, коли зовнішнє коло було фатально порушено.
Делмар в кіно-сні не припиняє свої канти, навіть коли потвора посилає довгі гачковиті щупальця навколо невидимого кола, пробиває його черево і висмикує сірі кавалки та мотуззя нутрощів. Обличчя чоловіка кривиться в невимовній агонії та містичному екстазові, в якому він промовляє заключні склади молитви. В цей момент внутрішнє коло спалахує стовпом сліпучого полум’я, і плівка міняється на кольорову, старовинні барви Техніколор, “Чарівник країни Оз”.
“Але тато, та частина нас, що живе в тобі, прокинеться. І тоді ми будемо разом, як нам і личить, і ти ніколи вже не будеш на самоті. Ми ніколи-ніколи, ніколи не полишимо тебе самого. Коли ти чуєш мій голос, я промовляю також інші слова, слова, які ти не чуєш, але їх чує частина мене, що спить в тобі. Вона чує мене, і хоче прокидатись. Коли ж вона прокинеться, той голос, що ти його постійно чуєш, вже більш не буде твій. Цей голос буде наш. І ми тебе обіграємо, і ти порушиш закляття. Ми обманемо тебе, коли прокинемось.”
Палаюче коло, тепер воно стало вигорілою плямою на пасовиську. Чоловік, з тілом без жодних подряпин, одягнений в тон довкіллю, підводиться, і бачить, як чорна маса зтискається, згущується, і перетворюється на нову, знайому форму. Але це одна форма. Вже ніколи не дві.
А за ними, на краю пасовиська, туман. І понад ними, сірі хмари, які ніколи, ніколи не розходяться.
Його вуха щосьо лоскоче, це шепіт.
“Прокинься. Прокидайся. Не спи.”
Він сіпається зі сну, навпомацки знаходить лампу. Світло виокремлює знайомі, заспокійливі контури кімнати.
Дружина лежить на своєму боці дивану, мирно спить, мультяшний кіт на її улюбленій піжамі роззявив пащеку в безглуздій посмішці.
З-під коміру піжами в неї витягується темна волосина, як нитка смоляного павутиння. Кінець її лягає на його подушку, надувається в пащеку з буряковими губами, моститься у ямку, де щойно лежала його голова. Пащека продовжує промовляти слова, ніби не знає, що його там вже нема.
Делмар дрижить, вищірівшись на маленьку пащеку-мутанта, яка шепоче слова голосом його доньки. Очі його набрякають. Сльози лишають мокрі сліди на щоках.  Усі перепони, що він їх збудував в своєму розумі, аби вижити в щоденному світі, який він, знову ж, створив для себе і родини, – все, що від цих перепон зосталось, ламається. Він нарешті розуміє все.
Голос Меґан він чує лише тоді, коли той долунає з тіла Лінди. Але огиду й смуток в ньому викликає зовсім не зіткнення з реальністю. Те, що потиху розриває його зсередини, знов приносить зуд під шкірою: ще ніколи голос не повставав проти нього, не казав того, чого не сказала б сама Меґан.
Він полишає спальню, повертається із книгою в руці. Кладе її. Сідає на ліжко поруч із Ліндою, зчинає роботу зварювальним агрегатом і ножем. Сльози на його обличчі не припиняються.
Він повертається до книжки, почина читати вголос.

***

Одвічні хмари оповиті темрявою, але він добре знає шлях.
Він йде через зелене пасовисько, на якому завжди густа трава, скільки б не їла її худоба. Проходить повз вигоріле коло, де символи жевріють бурштиновим вогнем яскравіше, ніж коли-небудь; тривожне сяйво тихо сповіщає його про щось. Делмар залишає коло позаду і йде в туман, занурений у звістку, яку він має донести.
Шелестіння його кроків на вологій траві приглушує тугий туман, потім звуки згасають взагалі. Тепер він наче крокує субстанцією самого туману.
Він робить десять кроків, двадцять, тридцять, аж поки, наче птаха вдарилась об скло, туман уривається. Його маєток закінчується. Закінчується весь світ.
За межою – океан нелюдської плоті, що споглядаєш, наче тонеш в морі і дивишся нагору.
Так само, як тоді, так жахливо невдало прокреслене захисне коло, яке мало врятувати його доньку та дружину, породило невидимий бар’єр проти потвор; так острівець, створений кров’ю його доньки та кантами її батька посеред безмежного божевілля, усе закінчується поза бар’єром. За ним – нелюдський жах, що зжер Землю цілком. Він сам, і те, що залишається від його сім’ї,  – ота огидна чорна потороч, що набула форми його дружини, коли закляття торкнулося її залишків; втім, від доньки не залишилось достатньо, щоби набути її форми, лишився тільки голос – і тепер він з сім’єю живе в цьому виокремленому шматку простору, бульбашці в животі звіра, що зжирає все.
По іншій бік –  рожеві, напівпрозорі верьовки, товсті як танкерні канати, пульсують та ковзають невидимим бар’єром, жадібно притискаючись до нього. Потоки злої жижи нуртують в жилах цих тендріл. Гігантські щупальця рухаються повільно, як слизнякі на склі, а простір поміж ними виблискує спалахами плазми не від цього світу. Іноді бульбашки стають схожі на обличчя. Іноді поміж велетенських кінцівок шугають дрібні потвори, наче морські їжаки з очима на голках, або амебні створіння, що спонтанно утворюють дірки з губами та безчисленні кінцівки без кісток, торуючи затісний від жаских абомінацій, рідкий простір. Іноді сірі, безшкірні створіння, яким нашвидкуруч надали людську подобу, з’являються і шкарябають відчайдушно по невидимій барикаді, аж поки їх не уносить течією назад в огидний органічній суп.
Тепер Делмар усвідомлює все. Якби хоч на мить ті хмари над маєтком розійшлися, його небо й горизонт би показали це.
Він дивиться у паморочливий хаос, не мигаючи, і промовляє:
“Я буду тримати їх живими, допоки мені вистачить сил.”
Він простягає руки.
“Я триматиму це життя, стільки, скільки зможу. Я ніколи, ніколи не дам тобі те, що ти хочеш.”
Поза рожевими ковзаючими тентаклями розчехляється і ятрить велетеньске око. Делмар бачить це око навіть крізь багато шарів огидної живої вермішелі.
Разом із оком одкриваються пори по всіх рожевих, напівпрозорих щупальцях. Вони роззявлюються і гнуться, як присоски осьминога, що шукає воду. Можливо, це вони утворюють звуки, що їх Делмар сприймає, як тисячоголосий шепіт.
В твоєму сховиську час тече вперед, але ця течія не безкінечна. Іззовні, час стоїть на місці, бо його нема. Іззовні, твоє майбутнє завжди існує зараз. Іззовні, ти з нами, і завше був, і завше будеш з нами. Все те, що в тебе буде – у нас сей час.
Поки отвори шепочуть, понад оком роззявлюється кремезний рот. Потвори повзають його губами. І десь всередині повзучої темряви, кричить людина. Він волає від страждання такої сили, що Делмар навіть не може уявити, чим йому це спричиняють. Чоловік кричить і кричить, невпинно, знову й знову, аж поки йому дають на хвильку одпочити, відтак виття зміняється жалісливим, надірваним зітханням. Можливо, там криються слова, або благання,  але Делмар не розчуває їх. Волання починається знову, після чого рот закривається, запечатавши крики всередині.
Цей голос, чоловіка, що волає від страждань – це його власний голос. Це голос майбутнього його, коли острівець безпеки впаде під навалою потвор.
Делмарові очі горять від сльоз і розуміння. Але він каже рівним голосом: “Я триматиму їм життя. Стільки, наскільки мене вистачить.”
Відтак він уходить в туман, за ним мільйоном голосів шепоче надприродня сила: Ми ждатимемо.

***

Світло ллється крізь прочинене вікно кухні, де Делмар ріже цибулю для омлету. Він вітає м'який вітерець, що долинає через вікно.
Події тривожної ночі майже зтерлися з делмарової пам'яті, але є голос, який шепоче йому на вухо, це його власний голос, який каже, що він наразі має забути, заховати ці спогади, інакше вага знання про реальність розчавить його, відніме в нього те щастя, що залишилось, бути з тими, хто залишився від його родини, в той час, що лишився.
І тому що б там не відбувалося вночі, зараз це уже втратило актуальність. Він дихає теплим, солодким повітрям, змішаним з ароматами їжі, і знає, що здолає усі перешкоди, які життя кине йому під ноги.
Бекон на сковорідці шкварчить в тон шелестіння води з душової, де миється Лінда. Він вже навчився готувати не думаючи: спочатку кидаєш бекон, потім яйця, щоб всотали аромат. Лінда завше кпинить його за цю шкідливу звичку, смажити яйця в топленому салі, але сама не може втриматись, коли результат опиняється в неї на тарілці. Це мій маленький гріх, який засвідчує мою любов до тебе, - відповідає він їй.
Делмар здіймає ніж над безпомічною цибулею, втім зупиняє руку в повітрі. З душової долинає спів. Він ціпеніє, дослухаючись, бо це співає голос Меган, і це зовсім неправильно, і частина його знає чимало, чимало причин, чому це не є правильним, але ця частина його відмовляється назвати свої непокоєння вголос. Тому Делмар просто не зважає на це. Це не важливо.
Він знов починає нарізати цибулю. Вмощує цибулину на дошці, готується завдати вбивчого удару. Потім його погляд помічає дещо. Він здіймає руку ближче до очей. Серце в нього починає калататись.
Чорний поліп шевелиться на тильному боці середнього пальця, поруч з обручкою. Поки він роздивляється, наріст простягується, роздвоюється на дві остюки, наче равликові очі. Вони тягнуться і вивертаються в його бік. Він відчуває болісне лоскотання, але чомусь під шкірою. І на коротку мить він бачить видіння свого власного обличчя, монументальних пропорцій, монструозне. Внутрішній голос, що він його постійно чує, той голос, що заспокоює та застерігає його, говорить знову, але каже лише: Ми ждатимемо.

Спів дружини в ванній кімнаті припинився, відтак прочиняються двері.
"Любий," - кличе Лінда із душової. "Можеш подати мені полотенце?"
"Звісно," - відповідає він, вмощуючи свою руку на дошці для різання. "Одну хвильку."
_____________________________________
Find more of Mike Allen at

___

Немає коментарів:

Дописати коментар